Франческа. Повелителька траєкторій – народження книги

0
76
Андрій Васильєв (Дорж Бату). Shop AdverMAN
Андрій Васильєв (Дорж Бату)

Спочатку з‘явилась Франческа. Невеличка, чорнява, з блискучими кучерями і чорними, як терен, очима дівчина, котра, немов підліток, надимала величезні бульки з рожевої гумки.

«Латиноамериканка», – подумав я.

«Китаєць», – подумала Франческа.

«Господи, як же ж вони спрацюються? Вони ж такі різні!», – подумав наш наставник, професор Рассел.

Якщо чесно, я і не думав про книжку. Тут просто зійшлись зорі: я перебрався до іншого штату і пішов на нову роботу. Колеги і друзі, котрі були в курсі, що я пішов з професії (а я певний час суміщав роботу у лабораторії і працював для ТСН у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку), постійно питали: «Ну, що там?», «Ну, як там?». Я спочатку чесно відповідав кожному у приватних повідомленнях. Потім я замахався відписувати кожному і став просто копіювати тексти. Але згодом зрозумів, що чесніше і зручніше буде, якщо публікувати невеличкі історії з роботи на своїй сторінці у Facebook. Чесно кажучи, я не очікував, що ці оповідання читатиме хтось, окрім моїх друзів і колег. Але на певному етапі зрозумів, що мене читають люди, котрих я вперше бачу. Просто я не ставив помітку «тільки для друзів», якось не до того було.

Потім ж друзі почали ділитись історіями між собою, з’явилась купа коментаторів. Тоді, понад рік тому, я писав нерегулярно і якось не дуже приділяв тому увагу, бо тоді на новій роботі тривало напружене навчання. А потім, випадково відкривши розділ «запити на спілкування» у приватних повідомленнях, знайшов з пару десятків листів – люди вимагали більше і більше Франчески!

Нестачі матеріалу в мене не було – Чессіна чудила і продовжує чудити регулярно, а ще до цього додались мої репортерські навички, і на читачів, як горох з дірявого мішка, посипались історії.

Робочий процес

Пишу я швидко. Оскільки у минулому я – новинар, намагаюсь дотримуватись такого режиму: «побачив-написав-видав». Я ніколи не відкладаю написання чергової історії «на потім», оскільки з цього, як правило, нічого не виходить.

Я пишу, поки є свіжі враження, поки живі емоції, ну і поки я все пам‘ятаю, бо мені доводиться запам‘ятовувати діалоги англійською, а потім переносити їх в український варіант.

Зазвичай написання однієї історії забирає в мене від сорока хвилин до години, але я пишу у кілька етапів, розтягуючи цей час, використовуючи перерви (а в мене їх три). Вдома я ніколи не пишу, бо маю купу інших занять.

Зміна розпочинається рівно о сьомій ранку. Але на роботу ми прибуваємо на годину раніше. О шостій ранку церемонія підняття прапору, під час якої полковник Вескотт виголошував свої промови, котрі складались з суцільних афоризмів. Потім ми йдемо у Командний центр, готуватись до зміни. Це ціла процедура, як у літаку перед зльотом, – ми маємо спеціальний протокол: включення, перевірка, тестування та калібровка апаратури, і встановлення зв’язку з ЦУП у Г’юстоні. Велика частка подій, що вони описані у книжці, трапились якраз під час виконання цього процесу. Інші ситуації трапились під час активної зміни, котра триває чотири години. У цей період ми маємо три перерви на каву, під час яких я беру телефон і починаю писати. Для написання історії я використовую будь-яке вільне від зміни «вікно».

Писати часом буває важко, оскільки під час перерви Франческа торохкотить, як сорока, і кидає в мене апельсинові шкуринки, якщо запідозрить, що я її не слухаю. Тому я завжди намагаюсь кивати головою і мукати у відповідь. Насправді, коли я пишу, я її не слухаю 🙂

Навіть якщо історія трапляється наприкінці дня, я негайно її записую і майже ніколи не редагую, бо при спробах «причесати» і «вилизати» історію в мене виходить нудне і правильне лайно.

Але ті, хто читав мої історії у Facebook, будуть приємно вражені, взявши в руки книжку, адже у моїх «живих» історіях, котрі я публікував у мережі, є купа помилок, на котрі, як жирні і нахабні мартини на смітник попорпатись у бебехах, зліталися любителі граматики. У книжці ж все буде зовсім по-іншому, завдяки моєму редактору Олексі Негребецькому.

Олекса Негребецький

Почнімо з того, що в мене ніколи не було письменницьких амбіцій. Формат Facebook мене абсолютно влаштовував – я ділився своїми емоціями і настроєм, бачив зворотній зв‘язок, і цього мені було достатньо. Поки читачі не втомились вишукувати історії у моїй стрічці…

Тоді мені почали натякати про книжку. Щоправда, я не сприйняв всерйоз цю ідею, бо, давайте подивимось правді в очі, – де книжка, а де я. Так я відмахувався, поки у лютому 2017 року під однією з моїх чергових оповідок не натрапив на оцей коментар:

Варто зауважити, що я давно був фанатом перекладів Негребецького. Його славнозвісний «Альф», «Кораліна у світі кошмарів», «Тачки»… перераховувати шедеври українського дубляжу можна довго.

Мені завжди подобався стиль Негребецького, його володіння словом. У нього була не полірована «солов‘їно-калинова» мова, а справжня, жива, тепла і така зручна та рідна (хоча від мене, як від бурят-монгола дивно чути «рідна»).

Ось, власне, після цього коментаря я й задумався про книжку.

І хоча Негребецький готовий був упорядковувати мої різнокольорові і різнокаліберні оповідки «за так», просто через любов до мистецтва, я був передовсім до цього не готовий, тому взявся за пошук видавця.

Мої друзі, котрі мене давно читали, вирішили мені допомагати. Швидко (через особисті з’язки друзів), знайшлись видавці. Але, ясна річ, вони не дуже то й зацікавились моєю малопрофесійною писаниною, поки, завдяки моїй колезі Іванні Коберник, мої тексти не потрапили на очі Миколі Шейку. Як з‘ясувалось, ці оповідання читала й Іванна, і її чоловік. Іванна навіть читала історії про Франчесчині походеньки синові, як «історії на ніч». І порадила мене Миколі. Так сталось, що Микола став єдиним, хто побачив у моїх записках потенціал. Так я почав співпрацювати з «Видавництвом Старого Лева».

Коли після місяця роботи з Негребецьким я отримав першу редакцію твору, я заплакав. Настільки навіть чорнова редакція відрізнялась від моїх незграбних текстів у мережі!

Я отримав її, коли був на роботі. Відкрив, прочитав кілька перших сторінок і заплакав, чим дуже настрашив своїх колег, і особливо Франческу.

Якщо у мережі читач знайде тільки окремі оповідки, то у книжці усі вони в якийсь чарівний спосіб склались в одну історію. У процесі написання ми з Негребецьким додавали нову інформацію (ту, якої немає у мережі), зв‘язували історії так, аби вони були нібито пов‘язані і незалежні водночас. Шліфували факти, стиль і подачу.

Ілюстратора Олександра Ком‘яхова я також знайшов не одразу. Намагався звертатись до різних ілюстраторів, одні просто проігнорували, в інших не було бажання працювати, поки редакція не зупинила вибір на Олександрі.

francesca

Скажу чесно, я дуже хвилювався. Оскільки мало хто з моїх читачів знав, як виглядає Франческа, на ілюстраторі лежала велика відповідальність, оскільки у малюнках дуже важливим було передати настрій головної героїні. До слова, Сашко впорався з цим на усі сто – його Франческа, це фактично фотографічна копія моєї напарниці.

Сама Франческа досить іронічно ставиться до моїх оповідань. Свого акаунта у Facebook дівчина не має, тому читає через мій, та ще й пропускає текст через автоперекладач. Але здебільшого я їй переказую. До слова, дівчина дуже уважно слідкує за «лайками» і дуже засмучується, якщо їх мало. Адже вона справжня зірка!

Взагалі з усієї команди серйозно поставилась до книжки тільки Сара МакКарті – ще одна героїня моїх оповідок. «Я завжди знала, що Джорджіо (а це я, якщо хтось не в курсі) напише книжку!».

Дорж Бату

  • Франческа. Повелителька траєкторій

    Франческа. Повелителька траєкторій

    150.00

    Франческа. Повелителька траєкторій

    150.00

    Автор: Дорж Бату
    Видавництво Старого Лева
    ISBN: 978-617-679-485-1
    Художня проза
    Рік видання: 2018 p.
    Палітурка тверда
    Вік: дорослі
    Cторінок: 304
    Вага: 411 г
    Розміри: 145×200 мм

    Немає в наявності

    Дивитись
    Швидко!
Франческа. Повелителька траєкторій – народження книги
5 (100%), 6